Кажуть, що в давні часи, коли туман стелився над темними лісами Поділля, а нічні вітри приносили запах вогкості й гнилого листя, у глибині з’являвся Коридор між світами.

У цей Коридор сходилися дивні мандрівники — не зовсім люди, та й не зовсім звірі. Їх називали пухнастими перевертнями: у когось світилися очі, мов жаринки у печі, хтось мав лапи, вкриті срібним хутром, а хтось хвіст, що наче жив сам по собі. Люди шепотілися про них, але боялися: бо казали, що вони несуть із собою таємні пісні, химерні ігри й тінь, яка оживає.

Щороку, коли місяць сходив кривавим серпом у ніч Гелловін, ці істоти сходилися разом. Вони відкривали двері в той самий Коридор, де час тече інакше, а голоси предків звучать крізь дим вогнищ. Там вони ділилися оповідями, влаштовували бенкети й ритуальні танці, а тіні старих хатин і духи поля брали участь у їхніх іграх.

Кажуть, хто потрапить на ту Здибанку, вже не зможе забути. Бо після неї навіть у звичайному світі в вухах ще довго дзвенять сміхи, а під лапами іноді чутно шурхіт сухого листя, навіть на голій підлозі.

І от тепер, коли жовтневий вітер знову гуде у коминах, а ніч готує свої загадки, Коридор відкривається.
Ті, хто зважиться ступити туди, зустрінуть не просто друзів — а братів і сестер із іншого боку місячної дороги.

Хто відважиться пройти цей шлях — той стане частиною легенди.